"Сусіди на очах один у одного буквально згорали у полум'ї": телеведучий та волонтер Денис Мінін про життя у період великої війни

Ведучий проєкту "Ранок Вдома" та активний учасник волонтерського руху "Вивеземо!" Денис Мінін на початку повномасштабного вторгнення покинув свою роботу на телебаченні, щоб допомагати евакуювати людей і тварин з окупованих територій. Він зізнається, що війна та нові обов'язки суттєво змінили його життя.

- Війна торкнулася кожного з нас, - зізнається Денис. - І мене теж. Сподіваюся, зміни були на краще. Волонтерська діяльність дала мені дві важливі навички: вміння довіряти та відповідальність. Відповідальність за власні рішення і за долі інших людей.

В ексклюзивному інтервʼю "ФАКТАМ" Денис Мінін згадав початок війни у Маріуполі, батьків, які залишились на окупованій території, та зізнався у страхах.

-- Денис, наскільки неочікуваним було запрошення стати ведучим ранкового шоу?

Це було справжньою несподіванкою. Я завжди казав своїм друзям, що не збираюся повертатися в медіа до завершення війни, оскільки хочу повністю присвятити себе волонтерській роботі. Проте доля розпорядилася інакше: я з'явився в сюжеті каналу "Дім" про повернення наших співгромадян з окупації. Через кілька тижнів шеф-редакторка каналу запросила мене на каву і запропонувала спробувати себе на кастингу ведучих для програми "Ранок Вдома". На той момент я відповів, що мені потрібно трохи часу для роздумів.

-- Чи сумнівалися ви?

-- Я вважав, що не знаходжусь у потрібній "формі". Я до того часу вже більше двох років не працював, як ведучий. Навіть, після першого тижня ефіру можу сказати, що досі не відчуваю себе у формі та гармонійно у кадрі. Вдячний колективу проєкту, який мене підтримує.

Ухвалюючи рішення, я взяв час на "подумати", порадився з родиною, колегами, зважив свої можливості і... погодився. Я знав, що у ранковому шоу приділяється багато уваги людям, які роблять важливі речі для нашого не простого часу. Сьогодні не можна бути просто розважальною програмою, все одно маєш робити соціальній проєкт. Зрештою, ця історія підходить мені за багатьма цінностями, тому я на неї погодився.

-- Ви продовжуєте займатися волонтерством? Як вам вдається поєднувати це з іншими справами?

-- Раніше мені треба було багато особистого часу приділяти транспортуванню людей. Зараз логістика повернення людей з окупованих територій значно складніша. Вона займає до восьми днів і людям доводиться проїжджати до двох тисяч кілометрів, щоб повернутися в Україну. Ці шляхи йдуть через окуповані території, росію і білорусь. Я фізично там не знаходжусь, але займаюсь координацією і зв'язком. Тому в основному живу у Києві, у мене є чудова команда, завдяки якій можу працювати на телебаченні.

-- Під час прямої трансляції ви стали свідком початку великої війни.

-- Так, тоді я працював на телеканалі Live.ua. Це був останній ефір. Памʼятаю, 24 лютого я прокинувся під звуки вибухів, але подумав, що то хтось гуляє у Гідропарку. Почав збиратися на роботу, за мною заїхала машина з ранковою розвозкою. Я вийшов з під'їзду, поруч з машиною стояли дівчата -- гример та майстер мейк-апу -- і обидві плакали. Одна з дівчат вибачилась і поїхала у бік Львову. Ніхто тоді не розумів, що робити, але команда ранкового ефіру вирішила працювати. Десь до 8.15 ранку не було жодного офіційного повідомлення про те, що відбувається. А російське іпсо вже працювало, писало, що Івано-Франківськ розбомбили, на Тернопіль летять ракети. Було багато страху. Це був найважчий ефір у моєму житті. Памʼятаю, о дев'ятій ранку я вийшов з офісу на Кловській і побачив майже футуристичну картину. Порожній Київ і тільки машини проносились по дорозі зі швидкістю 100 км на годину у сторону Житомирського шосе.

- Що тоді відбувалося з вашою сім'єю?

Моя дружина з дитиною поїхали до Одеси на похорон дідуся. Я вирушив слідом за ними, адже, живучи в Маріуполі до 2017 року, вже знав, що таке війна. Почувався зобов’язаним бути поряд з родиною. Через кілька днів я доправив їх до кордону з Молдовою. Вони певний час проживали у Кишиневі, потім у Лісабоні, і зрештою повернулися до мене. Тепер ми разом у Києві. Я усвідомив, що відносини на відстані – це неабияке випробування. Можеш легко стати татом лише у месенджерах чи на відеозв'язку.

-- Як твоя донечка поводиться під час тривог?

-- У літній період їй виповнилося чотири роки. Ми зверталися до психологів, і вони рекомендують не розкривати дитині всі деталі того, що відбувається. З дружиною ми вже створили внутрішню систему безпеки. Донька розуміє, що таке "повітряна тривога" і що в країні йде війна. Однак ми не бажаємо позбавляти її дитинства.

Чи є у вас родичі, які залишилися в Маріуполі?

-- Поблизу Маріуполя живуть мої батьки. Так, це була моя трагедія і іронія життя. Я вивіз з окупації багатьох людей, а мої батьки все ж відмовились. Це був їх вибір, і я його прийняв. Я бачив багато прикладів людей, яких ми евакуювали за проханням родичів, а за місяць-два ці люди просили, щоб ми відвезли їх назад, додому.

Інтерв’ю з Геннадієм Попенком: "Найбільший страх був за дітей, що може щось статися" - актор та військовий про труднощі під час масштабних бойових дій.

-- І все одно важко зрозуміти, як люди обґрунтовують своє небажання залишати окуповані території.

-- У тих, хто пережив Маріуполь у 2022 році, залишилися свої страхи. Протягом перших двох місяців повномасштабного вторгнення вони жили з усвідомленням, що можуть загинути будь-якої миті. Навіть простий вихід за водою був небезпечним. Мої батьки готували їжу у під'їзді, між поверхами, тому що на вулиці чекала смерть. Через це багато хто з тих, хто пережив ту важку весну, боялися їхати, щоб знову не опинитися під бомбами. І це лише одна з причин...

-- Ті початкові місяці, ймовірно, видалися вам найскладнішими.

-- Я не знав, чи живі мої батьки. Водії, які евакуювали людей, не могли дістатися до їхнього віддаленого району. Навіть найбільш сміливі з них відмовлялися. Я залишався без жодної інформації та сподівань на їх безпеку. Перші новини про батьків я отримав у травні 2022 року. Моя мама до війни працювала вчителькою, і один з її колишніх учнів повідомив мене, що бачив її разом з батьком. Я попросив його зайти до них і записати відео для мене. Батьки виглядали дуже виснаженими, вони втратили приблизно 25 кілограмів. Я подивився це відео лише один раз і вирішив більше ніколи не переглядати його за жодних обставин.

-- Чи є у вас зараз підключення?

-- Час від часу у них є Інтернет. Ми спілкуємось, і я живу сподіваннями, що побачимось наживо.

-- Як мешканець Маріуполя, ви давно усвідомили, що таке війна...

У 2017 році, коли я переїхав до Києва, моя реакція на феєрверки була далека від спокійної, особливо з урахуванням мого походження зі сходу України. У Маріуполі, де я працював на ранковому шоу, я прокидався о п'ятій ранку під звуки артилерійських обстрілів. З 2015 року я навчився відрізняти звук "прильотів" від пострілів нашої артилерії. Тому на початку повномасштабної війни я негайно вирушив до родини в Одесу, щоб зменшити їхній рівень тривоги, і наполягав, щоб моя дружина з дитиною виїхали за кордон.

Читайте також: "Вибух танкового снаряда поруч -- і я втратив ногу": ветеран війни Олександр Швачка став телеведучим

Часто думаєте про Маріуполь?

-- Я намагаюсь не згадувати і фільм "20 днів у Маріуполі" не можу дивитися. Я пробував, але мені стає фізично погано. І там ще показано не найгірше, найгірше почалося після того, як режисер стрічки Мстислав Чернов виїхав з міста. Протягом наступного місяця було ще страшніше. Запасів води було менше, пожежні машини вже не приїжджали на виклики. Сусіди на очах один у одного просто горіли у вогні. Для мене це важка історія. Я сумую за Маріуполем -- містом мого дитинства, яке я вже не побачу таким.

Чи замислювалися ви, що зробите перш за все, коли настане Перемога?

-- Я живу з переконанням, що потрібно діяти, аби наблизити Перемогу. Сподіваюся, коли це станеться, я зможу обійняти своїх батьків і подзвонити всім друзям з мого рідного Маріуполя.

Раніше "ФАКТИ" висвітлювали захоплюючу історію поліцейського з Маріуполя Станіслава Борщака, яка нагадує драматичний сценарій кінофільму.