Тімоті Снайдер. "Про волю". Фрагмент.

Изображение: "Лодка"

"Що ви думаєте?" — усміхаючись, запитує мене Марія в яскравій сукні, коли я пригинаюся під одвірком її охайного будинку і виходжу на подвір'я, наповнене сонячним світлом і уламками. "Все в порядку?" Усе гаразд. Її покривала та килимки, розстелені акуратними візерунковими квадратиками, нагадують футуристичне українське мистецтво. Шнури, що ведуть до генератора, організовано складені, а пляшки з водою завжди під рукою. На ліжку лежить розкрита товста книга.

Надворі біля металевого житла, тимчасової хатинки, яку Марії надала міжнародна організація, на шнурку сушаться вовняні светри. На лавці стоїть гарненька дерев'яна шкатулка, зсередини оббита фетром, -- вона нагадує відкриту скриньку Пандори. Коли я похвалив пуделко, Марія запропонувала подарувати його мені. Це -- єдина пам'ятка з її будинку, який, зруйнований бомбами і снарядами, лежав руїною просто перед нами. Жінка нервово зиркнула на літак, що пролітав повз. "Все трапилося..., -- зітхає вона, -- але нічого з цього не було потрібне".

Маріїн будинок, подібно до інших споруд у селі, зазнав руйнувань від рук російських військ під час повномасштабної агресії проти України. Посад-Покровське, що розташоване далеко на півдні країни, стало однією з ліній фронту російського наступу. Село оточене розкішними соняшниковими полями в цьому родючому регіоні. Наприкінці 2022 року українські військові змогли відтіснити ворога настільки, що артилерія вже не могла досягати Посад-Покровського, і тепер, у вересні 2023 року, є можливість безпечно повернутися чи відвідати це місце, як роблю я.

Сидячи на лавці і уважно слухаючи Марію, я починаю розмірковувати про свободу. Можна стверджувати, що село отримало свободу, але чи справді його мешканці відчувають себе вільними?

Звичайно, з життя Марії зникли страшні реалії: постійна небезпека насильницької смерті, окупація агресорами і тиранами. Але чи можна це вважати справжнім звільненням?

Марії виповнилося вісімдесят чотири роки, і вона мешкає сама. Тепер, маючи затишну маленьку оселю, жінка відчуває себе значно вільніше, ніж тоді, коли була бездомною. У її житті з’явилася підтримка від родичів і волонтерів, а також допомога з боку уряду, з яким Марія відчуває глибокий зв'язок. Вона не скаржиться на свою долю. Але сльози з’являються на її обличчі, коли вона говорить про важкі випробування, з якими стикається її президент.

Український термін "деокупація", що ми вживаємо в нашій комунікації, точніше відображає ситуацію, ніж звичне для англомовних "визволення". Він ніби спонукає нас задуматися про те, які ще аспекти, окрім ліквідації пригнічення, можуть бути важливими для людей, аби відчути справжню свободу. Врешті-решт, потрібно забезпечити умови, за яких жінка поважного віку зможе тепло зустрічати гостей і достойно спілкуватися з оточуючими. Мені важко уявити Марію в такій ролі насправді.

без домівки, де можна зручно влаштуватися в кріслі, чи без прокладеної доріжки до шляху, щоб мати можливість пересуватися з ходунками.

Свобода полягає не лише в тому, щоб позбутися зла, але й у присутності добрих вчинків.

Південь України -- це степи, а північ -- лісиста. Коли я відвідав деокуповане містечко на півночі країни, мене опосіли схожі міркування про свободу. Залишивши своїх дітей у приязних школах у Нью-Гейвені, штат Коннектикут, я вирушив до покинутої школи в Ягідному, яку російські окупанти перетворили на малий концентраційний табір. Більшість часу, доки село було окуповане, росіяни тримали триста п'ятдесят цивільних, усе населення, у шкільному підвалі, на площі менше 200 квадратних метрів. Сімдесят із них - діти, наймолодше маля було ще немовлям.

Ягідне деокупували у квітні 2022 року, а я відвідав його у вересні. На першому поверсі росіяни потрощили меблі. На стінах залишили дегуманізуючі графіті про українців. Не було електрики. Присвічуючи собі телефоном, я спустився в підвал і оглянув дитячі малюнки на стінах. Зміг прочитати, що діти написали ("ні війні"), а мої діти пізніше допомогли мені розпізнати персонажів (наприклад, самозванця із гри Among Us).

Поряд з дверима на стіні були намальовані два списки крейдою: імена загиблих. Перший список містив імена тих, кого стратили росіяни (мені вдалося розпізнати 17 імен). У другому списку значилися ті, хто загинув від виснаження чи хвороб (я зміг розібрати 10 імен).

Коли я досяг Ягідного, ті, хто витримав час окупації, вже покинули свої притулки в підвалі. Але чи справді вони були вільними?

Термін "визволення" натякає на те, що раніше існував ворог, який тепер зник. Проте дорослі потребують підтримки, а дітям необхідна нова школа. Факт, що село більше не під контролем окупантів, має велике значення. Однак було б помилкою завершувати оповідь про Ягідне лише на моменті, коли його мешканці вийшли з підземелля, так само як і неправильно зупинятися на завершенні бомбардувань у Посад-Покровському.

Особа, відповідальна за доступ до ягіднянської школи, звернулася за допомогою у створенні дитячого майданчика. Таке прохання, в умовах руйнівної війни, може виглядати дивно: адже російські війська забирають життя дітей за допомогою ракет і викрадають їх для асиміляції. Проте просто відсутності цих жахливих злочинів недостатньо. Деокупація не є єдиним вирішенням. Дітям необхідні простори для гри, бігу, плавання та просто для того, щоб бути самими собою. Діти не можуть самостійно створити парк чи збудувати басейн. Краса дитинства полягає в тому, щоб відкривати нові можливості навколо. Щоб збудувати середовище, яке забезпечить свободу і дорослим, і малим, потрібна спільна праця.

Я прибув в Україну, де триває війна, в той час, коли писав цю книгу про свободу. Тут концепція, над якою я працюю, відчувається у всьому. Через місяць після початку повномасштабного вторгнення я спілкувався з кількома українськими законодавцями: "Ми обрали свободу, коли залишилися". "Ми боремося за нашу свободу". "Свобода вже стала вибором".

Так говорили не тільки політики. В охопленій війною Україні, у розмовах із військовими, з удовами й фермерами, з активістками та журналістами я знову і знову чув слово "свобода". І цікаво було ще й те, як про неї говорили. Здається, зважаючи на значну частину країни під геноцидною окупацією, українці мають усі підстави говорити про свободу від, про відсутність зла. Але так не говорив ніхто.

Коли я запитував людей про їхнє розуміння терміна "свобода", жоден з опитаних не згадав про звільнення від російської агресії. Одна жінка з України зазначила, що "коли ми говоримо про "свободу", ми не маємо на увазі "звільнення від чогось"". Інший співрозмовник підкреслив, що перемога повинна бути досягнута "заради чогось, а не проти когось". Окупанти зруйнували надії на те, що світ стане відкритішим, що наступні покоління житимуть краще, і що рішення, прийняті сьогодні, матимуть позитивний вплив на майбутнє.

Припинення репресій стало життєво важливим кроком для досягнення того, що філософи визначають як "негативну свободу". Однак деокупація та виправлення несправедливостей були лише необхідними передумовами для справжньої свободи, а не її основою. В одному з реабілітаційних центрів військовослужбовець поділився думкою, що справжня свобода полягає в можливості реалізувати свої плани після закінчення війни. Інший ветеран, який очікує на протезування, зазначив, що для нього свободою буде побачити усмішку свого сина. Молодий захисник, який перебуває у відпустці, висловив бажання, що свобода також означає мати дітей. Їхній командир Валерій Залужний, під час закритої зустрічі, сказав мені, що свобода — це можливість жити нормально, маючи перспективи на майбутнє.

Свобода уявляла собою перспективу, де деякі речі залишалися незмінними, а інші ставали кращими. Вона символізувала життя, яке постійно прогресувало та розвивалося.

У цій книжці я прагну означити свободу. Починати треба з порятунку світу від зловживань. Люди просторікують про свободу. Американці часто думають про відсутність чогось: окупації, пригноблення чи навіть уряду. Ми вважаємо, що людина вільна, коли уряд не плутається під ногами. Негативна свобода стала для нас чимось на зразок здорового глузду.

Звичайно, привабливо уявляти свободу як противник всього, що нас оточує. Концепція негативної свободи дозволяє нам так думати. Якщо є лише перешкоди, то проблема, здається, в них, а не в нас. Це надає змогу відчувати себе комфортно. Ми вважаємо, що справжня свобода була б досяжною, якби не зовнішні впливи, які завдають нам шкоди. Але чи дійсно достатньо просто усунути щось, щоб отримати свободу? Чи не менш (а можливо, навіть більш!) важливо додавати нові елементи?

Щоб досягти справжньої свободи, ми повинні не лише заперечувати, але й активно стверджувати свої переконання. Іноді нам доведеться знищувати старі моделі, проте частіше ми повинні займатися творчістю. Найбільше зусиль нам потрібно буде докласти, щоб трансформувати як світ навколо, так і самих себе, спираючись на наші знання та цінності. Необхідні підходящі структури, як моральні, так і політичні. Адже добродійність є невід’ємною частиною справжньої свободи.

"Це ще не справжня в'язниця, лише кам'яний мур та жорсткі ґрати," – зауважує поет. Іноді ці стіни і решітки дійсно стають символами ув'язнення, а іноді – ні. Гноблення – це не лише фізичні бар'єри, а й наміри людей, що стоять за ними. Наприклад, у Донецьку, в Україні, колишній завод перетворили на культурний простір. Але під російською окупацією це ж місце стало місцем страждань. Навіть шкільний підвал, як у Ягідному, може перетворитися на концтабір.

Якщо на те пішло, то первісні нацистські концтабори облаштовували в барах, готелях і замках. Перший постійний табір, Дахау, організували на території закинутої фабрики. Аушвіц, властиво, колись був польською військовою базою, де людей мали б захищати від німецького нападу. Козельщанський табір для військовополонених, де Радянський Союз утримував польських офіцерів перед стратою, колись був монастирем -- монастирем, який став прототипом того, у якому Федір Достоєвський у "Братах Карамазових" поставив знамените запитання: якщо Бога нема, то все дозволено?

Жодна більша сила не звільняє нас -- але так само не звільняє і її відсутність. Природа дає нам лише можливість стати вільними, не менше і не більше. Нам кажуть, що ми "народжуємося вільними" -- це неправда. Ми народжуємося крикливими, приєднаними до пуповини і вкритими жіночою кров'ю. І чи станемо ми вільними, -- залежить від дій інших, від структур, які уможливлять ці дії, від цінностей, які вдихають життя в такі структури, -- а вже потім від блискотливої спонтанності та хоробрості наших дій.

Структури, які перешкоджають чи уможливлюють, можуть бути фізичними й моральними. Те, як ми думаємо та говоримо про свободу, -- важливо. Воля починається з деокупації наших умів від хибних ідей. Й існують правильні та хибні ідеї. У світі релятивізму та боягузтва свобода є абсолютом абсолютів і цінністю цінностей. Це не тому, що свобода -- верховна чеснота, перед якою повинні схилятись усі інші. А тому, що свобода -- це умова, за якої інші добрі речі можуть зростати в нас і посеред нас.

Первинна свобода не є просто порожнім простором, залишеним мертвим Богом чи безлюдним світом. Це не відсутність, а активна присутність, що втілює життя, в якому ми самостійно обираємо різноманітні зобов'язання і реалізуємо їх. Чесноти, які ми обираємо, є такими ж реальними та істинними, як зоряне небо. Коли ми вільні, ми здатні вчитися, проявляти та втілювати ці чесноти. З часом наші вибори формують нас як незалежних і автентичних особистостей.

Коли ми вважаємо свободу негативним поняттям, що означає просто відсутність обмежень, ми припускаємо, що для досягнення свободи лише потрібно усунути перешкоди. В такій концепції свобода сприймається як базовий стан існування, і вважається, що, усунувши бар'єри, ми отримаємо дар свободи від якоїсь вищої сили. Це досить наївно.

Американцям нав'язують думку, що свободу забезпечили нам батьки-засновники, національний характер або ж капіталістична система. Однак це всього лише міф. Свобода не може бути "подарована" — вона не є спадщиною. Ми називаємо Америку "країною свободи", але жодна нація насправді не є цілковито вільною. Еритрейська поетеса-дисидентка Й. Ф. Мебрату порівнює мову гнобителів і пригноблених: "Вони говорять про країну. Ми говоримо про людей". Лише люди можуть відчути справжню свободу. Якщо ми покладемо сподівання на щось інше, щоб здобути свободу, ми ніколи не дізнаємося, що робити далі. Як тільки ви повірите, що свободу можна отримати, вона починає зникати.

Ми, американці, часто сприймаємо свободу як щось, що потребує очищення, і вважаємо, що капіталізм виконає частину нашої роботи. Віра в те, що він або будь-яке інше зовнішнє джерело здатні принести нам свободу, веде до небезпечної ілюзії. Коли ми асоціюємо свободу з зовнішніми впливами, і хтось стверджує, що зовнішній світ є загрозою, ми готові пожертвувати свободою заради безпеки. Здається, це раціонально, оскільки всередині себе ми вже відчуваємо обмеження. Ми переконані, що можемо обміняти свободу на безпеку, але це є фатальною помилкою.

Свобода і безпека є взаємопов'язаними поняттями. У преамбулі Конституції чітко зазначається, що досягнення "благ свободи" має відбуватися паралельно з "загальним добробутом" та "колективною обороною". Свобода та безпека необхідні для нашого існування. Щоб відчувати справжню свободу, люди потребують відчуття безпеки — особливо в період дитинства. Вони повинні мати можливість пізнавати інших і навколишній світ. Коли вони здобувають свободу, вони набувають здатності самостійно вирішувати, які ризики варто брати на себе і чому.

Коли Росія розпочала військові дії проти України, президент Володимир Зеленський не закликав співвітчизників жертвувати свободою заради безпеки. Він вирішив залишитися в країні. Після моєї поїздки до Ягідного я мав розмову з ним у його офісі, укріпленому мішками з піском. Він підкреслив, що деокупація — це шанс відновити як безпеку, так і свободу. Зеленський зазначив, що "позбавлення свободи породжує загрози" і що "відсутність безпеки є формою несвободи".

Свобода полягає у визнанні власних цінностей і їх реалізації. Отже, вона пов'язана з нашими вчинками, які, у свою чергу, залежать від оточуючих нас осіб — як знайомих, так і незнайомих.

Я пишу цю передмову в нічному потязі, який прямує з Києва на захід, і знаю, скільки ще їхати до польського кордону. Це знання дає мені трішки безпеки і трішки свободи, щоб попрацювати, -- і все це завдяки праці інших людей. Хтось проклав колії і ремонтує їх після обстрілів, хтось побудував вагони і доглядає їх, хтось керує потягом. Коли українська армія деокуповує місто, військові піднімають український стяг і поширюють фотографії. Але українці вважають міста вільними, коли знову починають їздити потяги.

Російські пропагандисти стверджують, що не існує правильного та доброго, тож усе дозволено. Наслідки таких поглядів оточували мене в деокупованій Україні -- ями з убитими в Бучі, зруйновані селища, як Посад-Покровське, концентраційні табори, як у Ягідному. Російські солдати в Україні називають міста, які зруйнували, "звільненими". Так: з їхньої точки зору, зникли всі бар'єри. Як у Маріуполі, вони можуть згребти бульдозерами уламки й тіла, щось побудувати, а відтак продати. У цьому негативному сенсі "свободи" вони мають цілковиту свободу вбивати і красти.

Колеса та рейки під моїми ногами не дарують мені свободу, проте вони ведуть мене вперед і забезпечують умови, яких я сам не зміг би створити. Якщо б не існувало потягів, або якщо б Росія знищила київський вокзал, моя свобода була б значно обмеженою. Люди в Україні не отримали більшої свободи, коли Росія почала нищити інфраструктуру та навчальні заклади.

Ми прагнемо забезпечити свободу, не заперечуючи роль уряду, а навпаки, вважаючи її основоположним принципом ефективного управління. Я переконаний, що логічним наслідком правильного розуміння свободи стане якісне врядування. Тому ця книга розпочинається вступом, присвяченим темі свободи, і завершується висновком, у якому я розглядаю питання управління. П’ять розділів, що розташовані між ними, прокладають шлях від філософських ідей до політичних практик.

Яким чином свобода вплітається в наше повсякденне існування? Взаємозв'язок між теоретичними засадами і реальними діями виявляється через п'ять різних аспектів свободи.

Ці форми створюють світ, де люди діють, опираючись на цінності. Це -- не правила чи накази. Це -- логічні, моральні й політичні зв'язки між спільною дією і формуванням індивідів. П'ять форм свободи розв'язують два позірні парадокси: по-перше, вільна людина є індивідуальністю, але неможливо стати індивідуальністю на самоті. По-друге, свобода відчувається впродовж одного життя, але повинна бути справою поколінь.

П'ять основних форм свободи включають: суверенність, що визначається як здатність приймати рішення та робити вибір; непередбачуваність, яка полягає у вмінні адаптувати фізичні закони до власних цілей; мобільність, що дозволяє переміщатися в часі та просторі, слідуючи своїм цінностям; фактичність, або ж свідомість світу, що надає можливість його трансформації; і, зрештою, солідарність, яка підкреслює, що свобода є спільним надбанням усіх.

Робота над свободою розпочинається з моменту, коли мати відчуває перші потуги. Дитина володіє можливістю навчитися усвідомлювати та трансформувати навколишню реальність, здобуваючи необхідні навички за допомогою підтримки оточуючих. Це і є справжня незалежність.

Зростаючи, молодий індивід набуває здатності сприймати реальність такою, яка вона є, та мріяти про те, якою вона може бути в майбутньому. Суверенна особа інтегрує свої вибрані цінності з навколишнім світом, створюючи нові ідеї та можливості. Таким чином, непередбачуваність стає ще однією формою свободи.

Наші тіла потребують місць, куди можна вирушити. Як юнь ми ще не здатні самі для себе створити умов, у яких можна бути суверенними й непередбачуваними. Але коли умови є, ми бунтуємо проти інституцій, які їх уможливили, та вирушаємо своєю дорогою. І це -- мобільність, третя форма свободи, яку слід заохочувати.

Ми маємо право діяти тільки в межах своїх вмінь і можемо подорожувати лише до тих місць, які можемо досягти. Невідоме може бути небезпечним, тоді як знання надає нам сили. Четвертий аспект свободи — це реальність.

Ніхто не може досягти справжньої свободи наодинці. Як у практичному, так і в етичному сенсі, ваша свобода нерозривно пов'язана зі свободою інших. Розуміння цього принципу є проявом солідарності, яка є найвищою формою свободи.

Вирішення питання свободи не полягає, як вважає частина правих, у критиці уряду та його скиданні. Також і не можна погодитися з думкою деяких лівих, що шлях до свободи лежить через ігнорування чи заперечення цієї риторики.

Воля обґрунтовує управління. Виявлення різних форм свободи демонструє нам, яким чином це відбувається.

Ця книга відображає як логіку моїх міркувань, так і логіку життєвих етапів. Три первинні форми свободи пов’язані з різними життєвими фазами: суверенність асоціюється з дитинством, непередбачуваність — з юнацькими роками, а мобільність — з молодістю. Фактичність і солідарність є зрілими формами свободи, які сприяють виникненню інших. Кожна з цих форм представлена у своєму окремому розділі.

У своєму вступі я відтворюю моменти з власного життя, починаючи з найперших спогадів про роздуми про свободу, які виникли влітку 1976 року, під час святкування 200-річчя незалежності США. Спираючись на п'ятдесят років своїх помилок, я прагну розкрити, як виникли певні хибні уявлення про свободу і які кроки можна вжити для їх виправлення. У висновку я малюю картину ідеального уряду, який ми можемо створити разом. Я уявляю собі Америку, яка досягла 2076 року, святкуючи 300-річчя своєї незалежності, країну вільних людей.

Я розділив свої роздуми на окремі віньєтки. Одна частина присвячена спогадам, які спливають у свідомості під час розгляду філософських тем. Ці миттєві спогади відкривають можливість для нових осмислень. Вони дозволяють мені застосувати більш скромну версію сократівського методу до молодшої версії себе: поставити під сумнів певні слова або звички, активізувати те, що, в певному сенсі, вже знайоме. Головна мета полягає в тому, щоб докопатися до істини про мою країну та свободу, яку я не усвідомлював у той час — і яку, можливо, не усвідомив би й тепер, якби не мав тих попередніх досвідів.

Цей філософський підхід, сподіваюся, підходить для історика, оскільки саме в цій ролі я працюю. Я базуюсь на історичних прикладах, хоча маю різний рівень знань про різні регіони. У цій книзі йдеться про Сполучені Штати, але я також порівнюю свою країну із Західною та Східною Європою, Радянським Союзом і нацистською Німеччиною.

У цьому тексті я веду дискусію з давніми, сучасними та сучасними філософами. Деякі з посилань залишаються прихованими: уважні читачі можуть їх виявити. Я наводжу цитати п’яти мислителів: Франца Фанона, Вацлава Гавела, Лешека Колаковського, Едит Штайн та Сімону Вейль. Ці особистості не є американцями і не мають великої популярності в США. За винятком кількох випадків, вони не проживали в цій країні та не писали про неї. Ідея з іншої традиції (або термін з іншої мови) може допомогти нам уникнути плутанини. Я запозичив концепції від кожного з цих мислителів, які сприяють розвитку моєї аргументації. Не стверджую, що вони б погодились один з одним (чи зі мною) у всьому.

Ця книга є консервативною у своїх основах, оскільки спирається на традиційні принципи. Проте вона також має радикальний характер, оскільки пропонує новаторські ідеї. Це філософське дослідження, яке тісно пов'язане з особистим досвідом автора. Частина висловлювань у цій книзі – це нотатки, адресовані мені, які я писав у ті моменти, коли відновлювався на лікарняному ліжку після серйозної хвороби, що загрожувала моєму життю. Аргументи для цієї праці формувалися під час моїх лекцій у американській в’язниці суворого режиму, а більшість тексту була написана під час трьох поїздок до України, що переживала війну.

Фундаментальні питання для цього тексту поставили читачі та читачки. "Криваві землі" та "Чорна земля", дослідження масових убивств, призвели до публічних дискусій, що змусили мене замислитися над етичним об'єктом цієї книжки. Якщо я можу описати найгірше, то чому б мені не приписати найкраще? Коли я опублікував збірочку "Про тиранію" і працю про сучасну історію "Шлях до несвободи", мене спитали, якою би була краща Америка. У цій книжці -- моя відповідь.

Визначити свободу -- це зовсім не та сама мета, що й захищати її. Я допитую молодшу версію себе. Я допитую інших, а інші допитують мене. Метод є частиною відповіді: якщо істина про свободу існує, то ми не зможемо осягнути її в ізоляції, чи збагнути її за допомогою дедукції. Свобода -- позитивна. Огортати свободу в слова, як і проживати її -- творча дія.

Ця книга повинна відображати ті чесноти, які вона прославляє. Я сподіваюсь, що вона буде мудрою, але й здивуватиме читача. Я планував, щоб вона була стриманою, але в той же час експериментальною. Вона не підкреслює те, ким ми є, а акцентує на свободі, що може стати частиною нашого життя.

За моїм вікном сходить сонце. Наближається кордон. Я розпочинаю свої роздуми з сонячного дня.

Т. С.

Поїзд Київ-Дорогуськ

Поезд 10, купе номер 9.

06:10, 10th September 2023

Тімоті Снайдер заявляє: "Конфлікт в Україні має велике значення для глобальної демократії".

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Тімоті Снайдер є американським істориком, автором книг та публічним інтелектуалом. Він займає посаду професора в Єльському університеті та спеціалізується на історії Східної Європи XX століття, з особливим акцентом на Україні, Польщі та Росії. Його дослідження охоплюють такі теми, як націоналізм, тоталітарні режими та Голокост.

Українською мовою опубліковано головні книги Тімоті Снайдера, зокрема "Роздуми про двадцяте століття" (спільно з Тоні Джадтом); "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка"; "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація"; "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника"; "Криваві землі: Європа між Гітлером та Сталіним"; "Чорна земля. Голокост як історія і застереження"; "Червоний князь".

Переклад здійснила Галина Герасим з англійської мови.

Цю публікацію було випущено завдяки підтримці Відділу громадської дипломатії Посольства Сполучених Штатів в Україні.