"Не уявляв, що в двадцять років стану командиром взводу."

"Необхідно освоїти українську мову, адже від цього залежить моя доля."

Британський волонтер, попри серйозні травми, планує знову приєднатися до захисту України, згідно з інформацією ZAXID.NET.

Спокійний і веселий, з щирою усмішкою на обличчі. На ньому оливкове худі і штани в камуфляжі, а на бронежилеті - синій патч з золотим гербом Галичини. Біля серця прикріплений патч, який подарувала йому дружина: "Моя молитва - твоя броня. Я завжди поруч". У свої 23 роки Максим, львів'янин з позивним "Сурік", є капітаном і командиром роти 3-го механізованого батальйону Окремої президентської бригади.

Конфлікт з Росією триває вже близько половини його життя.

Грудень 2013 року, перші етапи Революції Гідності. У Львові 13-річний підліток з тривогою спостерігає, як його батько та брат готують речі, готуючись вирушити до Києва на Майдан. Він навіть не підозрює, що попереду їх чекають революційні події та війна. Йому невідомо, що через десять років його батько стане командиром взводу у 3-й штурмовій бригаді, а він сам, вже будучи дорослим, протягом трьох років братиме участь у бойових діях на "нулі".

"Коли батько відправився, я відчула образу, що мене не взяли з собою на Майдан, як у дитячих мріях. Потім почалися розстріли, і мені було важко усвідомити, що в моїй країні розпочалася війна. Батько з великим бажанням служив в АТО. Люди вийшли на вулиці за незалежність, а їх жорстоко розганяли, хоча це був мирний протест... І, напевно, це став той переломний момент: ні, я не хочу жити в такій країні," - поділився Максим.

Майдан змінив усе: юнак вирішив стати військовим. У 15 років вступив у військовий ліцей, а згодом на факультет бойового застосування військ у Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Навчатися було важко: ще вчора прокидався поруч з рідними, з сім'єю, а тепер - живеш в казармі за розкладом, шикування зранку і ввечері, навчання - з 8 до 18, з 18 - самопідготовка, 22 - вечірня перевірка. Сурік згадує: "Коли попав у військовий ліцей, було тяжко. Перший рік, напевно, тяжче, ніж перший рік на війні. Приходимо ще дітьми, по 15 років, тебе відірвали від мами-тата, заставили пришивати ці білі комірці (частина військової форми у ліцеї на той час), форма має бути начищена, сам стіраєш, сам шиєш, - посміхається і додає, - В академії було вже легше".

У 15-річному віці Максим прийняв рішення обрати шлях військового. Знімок Окремої президентської бригади.

З моменту початку повномасштабної агресії Сурік активно вступив у службу, отримавши призначення до Окремої президентської бригади. У перший рік він виконував обов'язки командира взводу в механізованій роті, а згодом перейшов на посаду командира окремого кулеметного взводу.

"Ніколи не міг подумати, що у 20 років прийму взвод, а у 21 побачу перших 200-х. Перший рік був найважчий - нічого не міняється, окопи, рити багато. Тоді тільки зрозумів, що таке піхота: лопата в руки і погнав. Хочеш жити - копаєш", - пригадує Максим.

На позиції командира взводу, Сурік здобув свій перший досвід у керівництві та відповідальності, а також найбільше познайомився з бійцями свого батальйону, виконуючи обов'язки командира кулеметного взводу.

Через півтора року молодому чоловіку запропонували зайняти посаду командира роти. Ніхто не здивувався, що 23-річний юнак очолив підрозділ: на війні знання, досвід і людські якості мають набагато більше значення. З вчорашнього випускника академії Сурік перетворився на бойового командира, якого поважають та знають у батальйоні.

"Не може бути так, що ти вчора закінчив академію, а сьогодні вже ротний. Необхідно накопичити досвід. Посада ротного - це серйозна відповідальність, адже на тобі лежить матеріальна відповідальність і багато зброї. Але в цій ролі немає нічого надзвичайного. В будь-якій справі важливо підходити з розумом," - зауважує Максим.

Сурік впевнений, що основне завдання командира полягає у збереженні людських життів, а не матеріальних цінностей чи зброї. "Як можна говорити про зброю, коли вже не повернеш життя людини? – ділиться військовий. – Втрата людей – це найжахливіше, з чим я стикався. Пам’ятаю, як одного разу FPV-дрон вразив машину. Моральний дух, звісно, знижується, але потім усвідомлюєш – хлопці залишились живими. Тут стосунки між нами зовсім інші, ніж ті, які нас вчили в армії; це не просто командир і підлеглий, а справжні побратими. На фронті не має значення, хто ти – офіцер чи солдат; якщо тобі потрібно нести 20 кг на спині – просто роби це. Побратимство тут надзвичайно міцне, недовіри і конфліктів бути не може. Можливо, так і не повинно бути, але іноді побратими стають ближчими, ніж власні брати".

У Львові на Суріка чекає його родина: мама, дружина і маленька донечка, якій лише 1,5 місяці. Військовий не має можливості бути поруч із близькими, спілкуючись з ними лише телефоном з фронтових позицій. Час від часу, хоча й дуже рідко, він отримує коротку відпустку, але навіть у колі цивільних не відчуває спокою.

Найгірше, коли повертаєшся додому. Особливо після відпустки, особливо якщо це була перша відпустка. Відчуваєш себе пригніченим, адже в голові з'являються думки про те, що ніхто не цінує твою присутність, нікого не хвилює те, що ти відчуваєш, а інші просто живуть своїм життям... Я йду з дружиною в центр, але вже через годину відчуваю, що не можу витримати. Це складно: тут гинуть люди, а там звучать пісні. Мене це дуже вражає.

Максим очолює механізований батальйон. Зображення Окремої президентської бригади.

У відпустці Сурік завжди провідує однокласника-військового, і як він каже, "просто навідується до хлопців". Місце зустрічі вже деякий час не змінюється: Личаківський цвинтар.

Найближчий товариш Суріка, який також закінчив військову академію, зник безслідно поблизу Очеретиного. "Я вірю, - говорить Сурік, - що він ще живий. Можливо, десь у глибині душі ти відчуваєш це... Але допоки немає підтвердження, він залишається з нами".

Чи відчуває Сурік співчуття до тих, хто вирішує «перепливти Тису» і втрачає життя під час цього? Ні. Командир впевнений, що страх охоплює всіх. Просто вибори бувають різними.

"Усі відчувають страх. Навіть на третьому році конфлікту. Іноді доводиться подолати це "не можу", адже є справи, які потрібно виконати. Якщо у мене є хлопці, я віддаю наказ на штурмові дії: "Хлопці, беріть РПГ і йдіть туди". Наче він там справжній герой, виходить з РПГ проти танків... Наче у нього там нічого не тривожить? І мені також буває лячно. Завжди є страх, і лише безумці не відчувають його, але важливо вміти контролювати свої емоції. Проте всім страшно", - поділився Сурік.

Він зазначає, що впоратися зі страхом, сумом і депресією йому допомагають рідні: дружина та донька.

"Коли я дзвоню своїй дружині, я бачу свою доньку. У кожного є свої причини для дій. Я служив у війську, коли все почалося, і мені не хочеться, щоб моя дитина виросла з думкою, що ми з росіянами – це один народ. Найяскравіший спогад: моя родина завжди одягалася у вишиванки на Різдво, ми колядували й співали. І я не хочу, щоб хтось приходив і казав, якою мовою треба колядувати. Я бажаю, щоб моя донька росла, знаючи, що вона – українка", – ділиться своїми думками Максим.

У Львові на Максима чекають донька і дружина. Фото Окремої президентської бригади

Сурік бачить доньку тільки через відеозв'язок: з хрестин він одразу повернувся на позиції. Але демобілізовуватися, якби була можливість, не хоче: "Морально не дозволив би собі. Хочеться, звісно, бачити дружину і як донька росте. Але поки війна, я буду тут".

Сурік лише боїться, що війна повториться після нашої перемоги. "Другий раз завжди страшніший, ніж перший, - говорить військовий, - От як кажуть, "віддайте Донбас". Зараз Донбас віддамо, а через два роки вони прийдуть і буде "Запоріжжя віддайте". Щоб моя дочка цього не побачила в майбутньому - я є тут. Миру хочеться, але не такою ціною".